Нове оточення - село і люди.

Приїхали в село – ще декілька днів тому, але я все ще не звик. Тут багато нових, незвичних для мене звичаїв, пристроїв, тваринок. Моя щира любов – велика собака. Інших вона лякає – мама не підходить до неї близько - коли собака стає на задні лапки – вона дивиться на нас звисока, але вона мене забавляє – я сміюся, коли на неї дивлюся.
Інше захоплення – качечки. Вони дуже прикольно тікають від мене – ми ходимо за ними по двору, а вони постійно кудись поспішають.
Тут купа тумбочок і у мами просто пухне голова, як мене в них не пускати, бо в кожній із них просто кладезь заборонених для мене предметів.
Я полюбив крісло на колесах – хтось із нас когось катає – чи то воно мене, чи то я його – це залежить від того, де я – під кріслом і штовхаю його, чи на кріслі і мама мене возить по всій хаті.
Є, звичайно, і мінуси – тут постійно змінюються люди – їх тут купа – всі приходять і пробують до мене підмазатись. Просять, щоб я йшов до них на ручки, робив ладушки, гопав, буцався, кував якийсь чобіток, сороку-ворону і ще багато високоінтелектуальних забавок. Я не ведуся – у мене є мама, у мами є ручки. Вони у неї є для мене – якщо у неї з’являються думки, що я можу сам погратися, або що мені потрібно погратися з кимось із моїх родичів – я їй пояснюю, на скільки ці думки є хибними. Всі тоді починають бігати навколо мене, махати руками, наперебій пропонувати все, що можне мене заграти, але тут я включаю повний пофігізм, відкриваю рот і реву, поки мама розчулиться і забере мене на ручки.