Я /люблю/ненавиджу/ СПОРТ

Колись давно, коли мені було лише 3 роки, ми з мамою пішли подивитись, як інші дітки займаються. То був урок з тхеквондо. Ну позаймались собі дітки, ми пішли додому з твердим наміром більше туди не повертатись. Але якась невідома сила прримусила мене 1 вересня знов виявити бажання битись. Битись? Ок, йдемо на тхевондо. Як я помилявся! З того часу я все стараюсь відмазатись. Кожен день, кожна хвилина мого існування отруєна очікуванням нового заняття. І все там класно - і дітки, які люблять битися, і тренер, який живе своїми вихованцями, і зал. Але якби то все без мене - це було би ідеально! А так...Я все готовий витерпіти - холодну воду басейну, натерті ноги від роліків, пилючні мати гімнастичного залу, здається, навіть готовий іти на танці. Але не це. Вчора поговорив з папою. Потім з мамою. Спитав маму чи правда що у нас папа в сімї головний? Сказала, що правда. А от папа мені дозволив не ходити на тхеквондо. Отак хитро я виборов своє право на ліво. Чекаю, що на мою голову придумають турботливі батьки.