Виховання

З деяких пір батьки не реагують на мою істерику. Це не спонтанне рішення - вони про це домовились (підла змова!) вже давно, але раніше вони не були впевнені, коли я капризую, а коли у мене болить жотик, зубка чи ще якась там нагальна потреба у мене виникла. От вони навчились розрізняти, коли мені шо не те, і не біжать на мої істеричні сльози і не кидаються мені в ноги. Більше того, мені доводиться заспокоюватись одному в пустій кімнаті! Правда, в цей час їм також доводиться заспокоюватись. Ну або заспокоювати одне одного. Але ж їх двоє, а я - один!
Побачимо, хто кого!